Обласний центр Кропивницький (Кіровоград)
Кропивни́цький (до 1924 року Єлисаветград, у 1924–1934 роках — Зінов'євськ, у 1934–1939 роках — Кірово, у 1939–2016 роках — Кіровоград) — адміністративний центр Кіровоградської області і Кропивницького району; промисловий і культурний осередок у центрі країни; вузол автошляхів, залізнична станція, аеропорт.
Кропивницький лежить у межах Придніпровської височини, на берегах річки Інгул, де в неї вливаються менші річки — Сугоклія та Біянка.
Утворення міста в середині XVIII століття пов'язане з будівництвом фортеці святої Єлисавети. Місто пережило у середині XIX — на початку XX століть «золоту еру» — розвивалася промисловість, розбудовувалась міська інфраструктура, розквітла культура, зокрема тут 1882 року був відкритий перший український професійний театр, засновником якого був Марко Лукич Кропивницький. У 1939 році місто стало центром Кіровоградської області. Нині промисловий комплекс Кропивницького налічує понад 70 підприємств. Місто має розвинену соціальну інфраструктуру, численні заклади освіти й культури зі сталими багатими традиціями. Місто має два побратими — це Добрич та Давенпорт (Айова).
Сучасну назву місто отримало 14 липня 2016 року на честь українського письменника і драматурга Марка Кропивницького. Місто було перейменоване, оскільки попередня назва Кіровоград (на честь радянського політичного діяча С. М. Кірова) підпадала під дію Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки».
У попередні роки Кропивницький мав такі назви:
10 (21) лютого 1784 — 5 вересня 1924 — Єлисаветград;
5 вересня 1924 — 27 грудня 1934 — Зінов'євськ;
27 грудня 1934 — 10 січня 1939 — Кірово;
10 січня 1939 — 14 липня 2016 — Кіровоград.
Оскільки від 1926 року Зінов'єва стали вважати «ворогом народу», у радянських джерелах часто назва «Зінов'євськ» не згадувалася. У них писали, що місто називалося Єлисаветградом до 1934 року.
Геологічна будова території Кропивницького зумовлена його розташуванням на площі Українського кристалічного щита та його структурної одиниці — Кіровоградського тектонічного блоку, в основі якого лежить давній докембрійський фундамент, складений гранітами, гнейсами, чарнокітами, габро-лабрадоритами.
Ґрунти — чорноземи звичайні, глибокі мало- і середньогумусні на лесових породах. Мають високу природну родючість, хоч в орному шарі розпушені і частково втратили в минулому грудкувату структуру.
Корисні копалини на території і в околицях Кропивницького представлені, перш за все, будівельною сировиною. Відомими є Кропивницькі родовище вогнетривких глин і гранітне родовище, розташоване на правому березі річки Сугоклії. Енергетичні запаси надр міста представлені покладами бурого вугілля (Балашівсько-Кіровоградське родовище) та урану. Є поклади високоякісного піску, придатного для виробництва скла.
Рельєф у місті визначений геологічною будовою. Кропивницький розташований у межах Придніпровської височини. Кропивницький лежить на рівнинах, обабіч річки Інгул. Місто також перетинають притоки Інгулу Сугоклія та Біянка, низка струмків. Їм притаманні глибокі долини, у яких розширені ділянки змінюються вузькими каньйоноподібними, де береги круті і скелясті. Річище Інгулу в межах міста звивисте, заплава — двостороння. Зведено Кіровоградське (260 га) та Лелеківське водосховища.
У межах та околицях сучасного Кропивницького є значна кількість пам'яток археології. На території сучасного міста знаходилась велика кількість курганів, поховань. Розкопувати кургани починає перший очільник Новоросійської губернії Олексій Петрович Мельгунов. Наприкінці 19-го на початку 20-го століть дослідженнями займається краєзнавець Павло Рябков. Цікаві знахідки виявлено наприкінці 20-го на початку 21-го століть. Зокрема, в долині Інгулу знайдено викопні пам'ятки, що засвідчують перебування людини в околицях сучасного Кропивницького з часів середнього палеоліту (доба мустьє). Також знайдено пам'ятки середньостогівської культури, пізньоямної культури, катакомбної культури, пам'ятки епохи бронзи[11]. Так, у 2004 році був виявлений практично не пошкоджений дерев'яний човен у ході розкопок на кропивницькій вулиці Космонавта Попова.
На території, до якої входила територія сучасного міста, в різні часи перебували кімерійці, скіфи, сармати. Згодом на зміну прийшли тюркомовні племена гунів, аварів, хозарів, угрів та печенігів, слов'янське плем'я уличів (угличів).
У XVI — 1-й половині XVIII століття землі сучасного Кропивницького і прилеглих територій були володіннями Запорозької Січі. Тут існували розрізнені зимівники запорізьких козаків: слободи та хутори. Мешканці поселень селились на свій страх і ризик, оскільки знаходились на незахищених прикордонних землях. Колонізаторство Задніпровських місць, а саме так тоді називались землі між Дніпром та Південним Бугом, почалося козаками Миргородського та Полтавського полків наприкінці 17-го — на початку 18-го століття.
До 1751 року за версіями краєзнавців на території сучасного Кропивницького існували слободи, засновані козаками: Кущівка (увійшла до складу міста у 19 ст.), Завадівка, Інгульська слобода, яка пізніше злилась з Лелеківкою (всі увійшли до складу міста у 20-му ст.) та Знаменська слобода, заснована старообрядцями.
Виникнення сучасного Кропивницького пов'язане з фортецею святої Єлисавети. 29 грудня 1751 (9 січня 1752) року сенат на підставі клопотання сербського полковника Івана Хорвата видає указ про створення Нової Сербії та про будівництво для захисту Нової Сербії фортеці святої Єлисавети. У січні 1752 указ був підписаний Єлизаветою Петрівною, на підставі нього була видана жалувана грамота Іванові Хорвату та інструкція Іванові Глєбову. Згадані документи не вказували місце побудови фортеці, тому його було обрано за наказом Івана Глєбова геодезистами за межами Нової Сербії на правому березі Інгулу до впадіння Сугоклеї.
Зручне розташування (дорога на Хаджибей, Крим та з Січі до Польщі) визначило долю майбутнього міста. Міщанська слобода, навколо якої розрослось місто, з'явилась у 1753 році ще до початку будівництва фортеці на лівому протилежному від фортеці березі Інгулу. Поява міщанської слободи біля фортеці стала наслідком створення Слобідського козацького полку[23]. Стимулював заселення слободи дозвіл сената на проведення у міщанській слободі 4 ярмарків на рік та приїзд іноземців на ярмарки[24]. Перший петропавлівський ярмарок пройшов на території новоствореної міщанської слободи (на території сучасного центрального ринку) 29 червня 1754 року невдовзі після урочистого закладання фортеці.
Розвиток слободи триває попри призупинене у 1755 році будівництво фортеці святої Єлисавети. У 1755 році Міщанська слобода отримує атрибути міста (магдебурзьке право, магістрат та бургомістра)[25][26][27] і назву. Документи Нової Січі фіксують паралельно із згадками фортеці святої Єлисавети згадки міста з назвою Єлисавет (город Єлисавет).
З дня заснування розвиток міста відбувався паралельно з побудовою та розвитком фортеці, адже місто розташовувалось на перетині важливих шляхів з Чорноморського узбережжя вглиб Росії, а до появи Одеси, Херсона, Миколаєва взагалі було єдиним значним поселенням на півдні України. На ярмарки до Єлисавета приїздили купці з Запоріжжя, Центральної Росії, Речі Посполитої і підпольських українських територій, Молдови, Криму, Туреччини. На ярмарках торгували продуктами землеробства і тваринництва, полотном, парусиною, вовною, вином.
Мешканцями Єлисавета були торгові люди та ремісники. Частина українського населення міста займалась візницьким промислом (чумакуванням). Серед населення новоствореного міста переважали українці, друга за чисельністю група — старообрядці (не чисті росіяни, а асимільовані, які більше 50 років проживали на українській території), третя група — греки.
З початку забудови Міщанської слободи (з 1753 року) у місті завдяки грекам з'явились правильні вулиці за європейським зразком. Вони були прямими, досить широкими і довгими. Розташовувалися вздовж Інгулу та перпендикулярно до нього. У той же час військові поселення, які не враховувались у склад міста (Пермська та Биківська слободи) забудовувалися практично стихійно, без будь-яких проєктів.
Таким чином місто завдячує фортеці виникненням та назвою. Подальший розвиток міста відбувався паралельно з фортецею та залежав від розвитку торгівлі, а не від розвитку фортеці. Місто Єлисавет було економічним центром, а фортеця — військовим та адміністративним. Адже крім комендатури фортеці, у фортеці розміщувалась канцелярія Слобідського козацького полку, а згодом і провінціальна канцелярія. Фортеця Св. Єлисавети цілий рік, з 22 березня 1764 року до 26 березня 1765 року, була губернським центром новоствореної Новоросійської губернії. З 1764 року фортеця стає центром Єлисаветинської провінції, а з 1775 року — повітовим центром.
Після ліквідації Запорізької Січі розпочався процес заміни козацьких топонімів імперськими. З 1775 року поряд з назвою Єлисавет почали вживатись русифіковані варіанти Єлисаветоград та Єлисаветград. Роком офіційного затвердження назви Єлисаветград вважається 1784 рік. Також у 1784 році фортеця разом з форштадтами (Пермською та Биківською слободами) була приєднана до міста.
У 1784–1795 роки Єлисаветград — центр Єлисаветградського повіту Катеринославського намісництва, 1795–1797 — Вознесенського намісництва, 1797–1801 — повітове місто Новоросійської губернії, у 1802 році — Миколаївської губернії, у 1803–1828 — Херсонської губернії, а у період 1829–1864 років — центр військових поселень у Південній Україні (у місті виникло військове містечко), нарешті від 1865 року — знову повітовий центр Херсонської губернії.
Розквіт міста пов'язаний з графом Д. Є. Остен-Сакеном. З 1835 до 1850 року він очолював Новоросійські військові поселення, до складу яких з 1829 року увійшов Єлисаветград. Завдяки Д. Є. Остен-Сакену у місті з'явились «великий» міст через Інгул, нові кам'яні будинки, нові бульвари, сади, почалося озеленення та замощення вулиць.
У другій половині 19 століття у Єлисаветграді швидко розвивались ринкові капіталістичні відносини, перш за все, в аграрному секторі. Значну роль для економіки міста мало введення в експлуатацію залізниці Харків—Єлисаветград—Одеса (1868–1869), за лічені роки місто з аграрного перетворилось на аграрно-промислове. Зводились майстерні і заводи з ремонту й виробництва сільськогосподарської і супутньої техніки, зокрема, епохальним став запуск 1874 року підприємства англійців Братів Ельворті, яке перетворилося на флагман місцевої промисловості ПАТ «Ельворті».
В часи головування Олександра Пашутіна (міський голова з 1878 до 1905) у місті з'явились: водогін (1893 рік), електричний трамвай (1897 рік), телефонна станція, телеграф, інші елементи інфраструктури, публічна бібліотека. На кінець XIX століття у місті діяло близько 20 закладів освіти, зокрема і перший (від 1870 року) заклад середньої освіти в місті Єлисаветградське земське реальне училище. Єлисаветград активно розбудовувався, набувши європейського вигляду, а 1882 року став «колискою української драматургії» — в місті відкрився перший український професійний театр, у якому працювали видатні українські культурні діячі Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька, Микола Садовський тощо.
У період 1917–1920 років влада в місті неодноразово переходила із одних рук в інші.
Міська дума визнала Центральну Раду УНР лише з третьої спроби 19 грудня 1917 року вже після Жовтневого перевороту[34].
На початку 1918 року у місті відбуваються вуличні бої загонів анархістки Маруськи Никифорової з єлисаветським куренем вільного козацтва та мешканцями міста, внаслідок яких загинуло 86 мешканців міста, 147 дістали поранення.
У 1918 році Мала рада УНР видала Закон про поділ України на землі від 6 березня 1918 року, в якому місто Єлисаветград назване Єлизавет. Ця назва активно вживалась в офіційних документах, на печатках, в пресі[35]. До 29 квітня 1918 року Єлизавет був адмінцентром Землі УНР Низ.
7 травня 1919 року в місті Єлизаветі начдив Никифор Григор'єв підняв антибільшовицьке повстання. 8 травня він звернувся з Універсалом «До Українського народу», в якому закликав до боротьби проти російських продовольчих загонів, що діяли на Херсонщині, та комісарів ЧК, а також створення Рад без більшовиків.
Під час заколоту на території, підконтрольній повстанцям, мали місце насильство по відношенню до мирного населення, численні вбивства та погроми єврейського населення (що в цілому, в період громадянської війни 1917—1921 років, не було винятковим явищем). За свідченням Юрія Тютюнника, сам отаман Григор'єв не був організатором погромів, але під час повстання, в умовах безладдя, не присікав антисемітську агітацію, що сприяло насильству. В результаті, загинуло близько 3 тисяч євреїв міста[36].
У січні 1920 р. Єлисавет був звільнений від денікінців спільними зусиллями більшовицького 535-го полку та повстанських загонів армії УНР, які очолював отаман Гулий-Гуленко. По звільненню в місті була встановлена більшовицька влада.
Протягом 1919—1922 років у Єлизаветі діяв Єлисаветградсько-Олександрійський повстанком, під керівництвом Герасима Нестеренка, який підпорядковувався Холодноярській республіці.
У 1922 року Холодноярська організація складалася з двох підрозділів. Першою Холодноярською округою (Єлисаветградсько-Олександрійською) керував Герасим Нестеренко-Орел, Другою (Чигиринсько-Звенигородською плюс Чорний ліс на Єлисаветградщині) — Ларіон Завгородній.
Отаман Нестеренко-Орел був останнім із Головних отаманів Холодного Яру, обраним на загальному представницькому з'їзді.
Після поразки Української революції та утвердження по всій Україні радянської влади у 1920 році Єлизавет остаточно зайняли більшовики. З приходом більшовиків повернулась назва Єлизаветград. Під час громадянської війни та у перші роки радянської влади у Єлизаветграді були в обігу власні єлисаветградські гроші.
Від 1923 року місто — окружний центр УСРР. 1924 року місто перейменоване на Зінов'євськ, від 1932 року — у складі Одеської області, у грудні 1934 року перейменоване на Кірово, а разом з новим перейменуванням на Кіровоград у січні 1939 року стало обласним центром.
У радянські часи в місті було засновано багато нових навчальних закладів. Зокрема у квітні 1929 року в Зінов'євську було створено вечірній робітничий інститут сільськогосподарського машинобудування. На жаль, інститут проіснував недовго. 26 лютого 1933 року Народний комісаріат важкої промисловості СРСР видав наказ про його ліквідацію. Значну частину студентів ліквідованого інституту було переведено до організованого технікуму сільськогосподарського машинобудування. У травні 1956 року на базі Кіровоградського технікуму сільськогосподарського машинобудування було організовано вечірнє відділення Харківського політехнічного інституту. У 1962 році відбулася реорганізація Кіровоградського вечірнього відділення у філіал Харківського політехнічного інституту. 9 червня 1967 року було створено Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування (КІСМ).
1 жовтня 1930 року Рада Народних Комісарів УСРР прийняла постанову про відкриття у місті інституту народної освіти. 1933 року інститут реорганізується в педагогічний інститут з фізико-математичним і хіміко-біологічним факультетами зі строком навчання чотири роки. 1935 року на базі Кіровоградського педінституту утворюється учительський інститут з дворічним строком навчання. Одночасно продовжували навчання студенти II—IV курсів, які працювали за програмою педагогічного інституту. 1 вересня 1939 року поряд з учительським інститутом відновлюється і педагогічний інститут.
У роки Німецько-радянської війни від 5 серпня 1941 року місто було окуповане німецькими військами, а з 15 листопада 1941 стало центром Кіровоградської округи. Місто було зайняте радянськими військами 8 січня 1944 року в результаті Кіровоградської наступальної операції.
1951 року було створено Кіровоградське військове авіаційне училище льотчиків далекої авіації, перейменоване згодом в 60-ті роки у Вище авіаційне училище льотчиків ВПС. Першим начальником училища став генерал-майор авіації А. Г. Мельников. З 1960 по 1978 роки училище було Кіровоградською школою вищої льотної підготовки цивільної авіації.
У 1959 році було створене Кіровоградське музичне училище. Спочатку воно розташовувалося у будинках на вулиці Дворцовій (тоді Леніна). У 1991 році музичне училище переїхало у будинок колишнього ленінського райкому КПРС на вулиці Маланюка.
У повоєнний час Кіровоград перетворився на важливий осередок легкої та машинобудівної промисловості з певною (історично та географічно сформованою) орієнтацією на сільське господарство. Зокрема, на повну потужність запрацювали заводи сільськогосподарських машин «Червона зірка» (нині ПАТ «Ельворті»), гідравлічних насосів «Гідросила», радіодеталей «Радій», з виробництва друкарських машинок «Друкмаш» (нині не існує), завод Більшовик (нині не існує), завод імені Таратути (нині не існує), завод Дозуючих автоматів.
За радянських часів у Кіровограді працював найбільший у СРСР виробник електричних друкарських машинок «Ятрань» — завод «Друкмаш».
Протягом 1960—1980-их років Кіровоград продовжував нарощувати економічну базу, а населення міста знову подвоїлося. У цей час була в цілому оформлена сучасна міська інфраструктура, а у 1970-х роках з будівництвом набережної Інгулу було вирішено давню проблему затоплення прибережної міської зони. У той же час були знищені деякі пам'ятки архітектури міста. Наприклад, при ремонті приміщення театру було знищене все внутрішнє оздоблення. При розширенні вулиці Великої Перспективної (тоді Карла Маркса) був підірваний будинок Заславського.
На початку 90-х років промисловість у місті занепадає, частково ж відбувається переорієнтація міської економіки. Так, припинила діяльність низка виробництв, зокрема — «Друкмаш», завод ім. Таратути, кондитерська фабрика, молокозавод. Фактично припинив роботу міський аеропорт. І хоча ці підприємства були приватизовані, нові власники не спромоглися налагодити їхню роботу за нових економічних умов та збанкрутували. Наприкінці 90-х років почалося пожвавлення діяльності приватних підприємців. Було побудовано нове підприємство з виробництва рослинних жирів та олій — Креатив. Модернізовано м'ясокомбінат Ятрань. Було відкрито нові магазини, аптеки, кількість робочих місць зросла. Окрім того, місто стало набувати кращого вигляду — як владою, так і підприємцями було зроблено ремонти фасадів деяких державних та приватних будівель.
У 2000-х в Кіровограді реалізується програма заходів з розбудови міста: здійснюється ремонт доріг, реконструкція музеїв та капітальний ремонт зовнішнього освітлення, доброустрій території колишньої фортеці Святої Єлисавети, комунальне господарство та підприємства міста придбали нову техніку, тролейбуси, автобуси, завершується газифікація приватного сектора, почали зводитись нові житлові та громадські будівлі, пожвавився економічний і торговельний сектор міста.
Фінансово-економічна криза в Україні наприкінці 2000-х років сильно вплинула на економіку Кіровограда — тенденції розвитку змінилися стагнаційними, що зачепили зокрема й найуспішнішу промислову галузь міста — сільськогосподарське машинобудування.
Після 1991 року загострилось питання перейменування Кіровограда — місцева інтелігенція і представники широкої громадськості не раз зверталися з подібними пропозиціями і петиціями до міських можновладців. Нарешті у квітні 2000 року у місті разом із Всеукраїнським референдумом відбувся місцевий референдум про перейменування міста. На голосування було винесено три варіанти відповідей: залишити місту чинну назву — Кіровоград, підтримати пропозиції про присвоєння обласному центру іншої назви або підтримати пропозиції про повернення місту назви часів Російської імперії - Єлисаветград. 70,88 % учасників місцевого референдуму проголосували за те, щоб залишити назву Кіровоград, 34,39 % — за те, щоб змінити назву на нову (Златопіль, Інгульськ, Степоград та ін.), 32,76 % — за те, щоб перейменувати на Єлисаветград.
У жовтні 2008 року Кіровоградська міськрада вирішила провести одночасно з позачерговими виборами до Верховної Ради України місцевий референдум про повернення місту назви Єлисаветград (1754—1924 рр.). На той час ідею такого референдуму та перейменування підтримували депутати впливових фракцій БЮТ, «Нашої України» та Партії регіонів. Однак рішення про проведення дочасних парламентських виборів одночасно з Президентськими виборами 2010 року в межах країни ухвалено не було. У 2015 в рамках декомунізації в Україні паралельно із виборами до місцевих рад проводилося опитування про вибір назви міста серед запропонованих варіантів: Благомир, Ексампей, Єлисаветград, Златопіль, Інгульськ, Козацький, Кропивницький.
14 липня 2016 року постановою Верховної Ради України місто Кіровоград перейменоване на Кропивницький. За таку постанову проголосували 230 народних депутатів України.
Сучасний Кропивницький поділяється на два адміністративні райони — Фортечний і Подільський. Кропивницькій міськраді також підпорядковується селище Нове.
Центральною площею міста є площа Героїв Майдану.
Головними міськими магістралями є вулиці Велика Перспективна (вісь центральної частини міста), вулиця 40-річчя Перемоги (шлях на Миколаїв), Полтавська (шлях на Кременчук), Університетський проспект (шляхи на Умань та Кишинів). Важливе значення для протиповеневого захисту має набережна.
Окрім того, традиційно район центральної площі Героїв Майдану є місцевим Центром, а за районом біля Єлисаветинської фортеці на початку вулиці Ушакова (з боку Інгулу) закріпилась назва Вали, а ділянку самої фортеці (нині Першої міської лікарні) і далі називають Військовим містечком, нерідко мікрорайон вулиці Великої Пермської іменують Пермським.
Через місто проходять автошляхи європейського значення: Ужгород — Тернопіль — Кропивницький — Донецьк — Довжанське (E50), Полтава — Кропивницький — Кишинів — Галац — Слобозія (E584); регіональні автошляхи: Кропивницький — Миколаїв, Кропивницький — Олександрівка; залізниця Котовськ — Помічна — Знам'янка.
У місті працює 2 автостанції і залізничний вокзал, функціонує аеропорт «Кіровоград» (2 злітно-посадкові смуги, одна з яких є чинною), що відповідає 3-й категорії ІКАО, перебуває державне підприємство авіакомпанія «Авіалінії України», авіакомпанія «УРГА», що працює на міжнародних авіалініях. Урга є членом Європейської асоціації регіональних авіакомпаній (ERA).
До 1941 року в Кропивницькому працювали 2 трамвайні лінії.
У 1941 році при відступі радянських військ було підірвано трамвайну електростанцію, зруйновано господарство. Німці при відступі розібрали колії та вивезли їх. Після закінчення війни були невдалі (через брак коштів) спроби відновити трамвай.
Нині міський громадський транспорт представлений тролейбусами, автобусами і маршрутними таксі.
Автобусні пасажирські перевезення в Кропивницькому здійснюються машинами «Автобусного парку 13527» — належить ТОВ «Єлисаветградська транспортна компанія». Це ж напівдержавне підприємство наряду з декількома приватними операторами представлене і на ринку перевезень маршрутними таксі міста (загалом понад 20 маршрутів), що становить основу внутрішньоміського пасажиропотоку.
Значну роль у місті відіграє тролейбусне сполучення. Тролейбусний рух у Кропивницькому було відкрито 2 листопада 1967 року. Переживши кризовий стан на початку 2000-х, у середині десятиліття галузь було реанімовано. Станом на березень 2019 року в місті працює 6 тролейбусних маршрути (№ 1, 4, 5, 9, 10, 10А)[80]. Тролейбусне перевезення здійснює Комунальне підприємство «ЕЛЕКТРОТРАНС» Міської Ради міста Кропивницького. Рухомий склад: тролейбуси ЗіУ-682, ЮМЗ Т2 і ElectroLAZ-12. Також вказане підприємство виконує перевезення автобусами по маршрутах: 46, 103, 104A, 111А, 111Б, 116, 118, 123, 130A, 274

Источник: https://uk.wikipedia.org/wiki/Кропивницький
Категория: Кіровоградщина | Добавил: Samosval (17.06.2019) | Автор: Stepovyi
Просмотров: 163 | Теги: заснування, історія, Кропивницький, Кіровоград | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
avatar